ВУГЛИ́НА, и, ж. 1. Шматок, уламок кам’яного або деревного вугілля. Я ломачкою розворушив погасле багаття і таки знайшов, на радість Любі, вуглину, на краєчку якої ще трималася цятка вогню (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 93); Їй здається, зеленій ялинці, — сонце сховане в кожній вуглині… (Рудь, Дон. зорі, 1958, 24); * У порівн. Коли чорна, як вуглина, ніч все сховала навкруг, вже під самим берегом.. почувся перестук багатьох тисяч весел (Скл., Святослав, 1959, 348).
2. Матеріал для малювання, виготовлений з обпаленої деревини. Деякі постаті на ній [картині] були накреслені ще самою вуглиною (Головко, II, 1957, 194); Вуглина випадала в Шевченка з пальців, але поет не помічав цього (Ільч., Серце жде, 1939, 341).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 780.