ВТОПИ́ТИ (УТОПИ́ТИ), втоплю́, вто́пиш; ми. вто́плять; док., перех. 1. у чому і без додатка. Зануривши, кинувши у воду, примусити потонути; потопити. Тілько три чайки, слава богу, Отамана курінного, Сироти Степана молодого Сине море не втопило (Шевч., І, 1951, 285); — А що мені зі своєю зброєю робити? В ставку втопити? (Стельмах, II, 1962, 146); // Впустити у воду. Кладка гнеться, де купави, А дівча — уліво, вправо… — Чи обід не втопиш, внуко? — Дід іде, простерши руки (Стельмах, Колосок.., 1959, 29); // Позбавити життя, зануривши у воду. — Гвалт! рятуйте, хто в бога вірує! Ой, утопить [Карпо] мене, — кричала баба, стоячи по коліна в воді (Н.-Лев., II, 1956, 376); У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку (Стеф., І, 1949, 51).

◊ Втопи́ти в крові́ — розігнати, придушити розстрілами, вбивствами (демонстрацію, повстання і т. ін.);

Втопи́в би (втопи́ла б, втопи́ли б) у ло́жці води́ кого — із ненависті міг би (могла б, могли б) погубити кого-небудь будь-яким способом. [Іван:] Мабуть, ці підстаркуваті дівчата скрізь однакові, що дівку, котра йде раніш їх заміж, у ложці води втопили б!.. (Кроп., І, 1958, 90).

2. без додатка і в що, перен., розм. Поставити кого-небудь у безвихідне становище. От і став [писар] під нього підкопуватись, щоб пана сотника втопити (Кв.-Осн., II, 1956, 167); Жінко моя кохана! не поминай лихом мене, безщасного, що втопив тебе в безодню та й покидаю (Вовчок, І, 1955, 29); // Виказавши чию-небудь таємницю, поставити когось у скрутне становище. Вона все зараз випатякає. Вона втопить його. Чом він не придушив її..? (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 142); // Діючи необачно, зробити когось нещасним. [Груїчева:] Хіба ж ти не знаєш, що утопиш себе, як оженишся з нею? Її ж мати божевільна була… (Л. Укр., II, 1951, 57).

◊ Втопи́ти [свою́] го́лову (до́лю) — знівечити, занапастити життя (про нещасливий шлюб). — І чого встряє сюди Чіпка?.. Уже яка мати, така й дочка: яблучко від яблуньки недалеко одкотиться… Утопить він свою голову, та й мою разом! (Мирний, II, 1954, 248).

3. у чому, де, перен. Заглушити якесь почуття, думки тощо, позбутися їх у який-небудь спосіб. Та не має русалонька І там супокою, Не втопила свого лиха Навіть під водою (Л. Укр., І, 1951, 325); Ще раз і ще раз повертається [Байда] думкою в минуле, ..коли він хотів у топити своє горе в горілці (Д. Бедзик, Серн…, 1961, 5).

4. у що, розм. Занурити, засадити кого-, що-небудь у щось м’яке, пухке, сипке і т. ін. Над ночвами вона нахилила широку спину, по лікті втопила голі руки в тягуче місиво (Чорн., Потік.., 1956, 8); Візник втопив грубі чорні пальці в гущавину русявої бороди, розправив її (Кир., Вибр., 1960, 146).

◊ Втопи́ти о́чі (зір, по́гляд) у що, у чому — пильно, уважно вдивлятися. Уста з устами ізлились, І ми над зорі понеслись, В очах палких втопивши очі (Стар., Поет. тв., 1958, 26); Джопс втопив зір у підлогу і хвилину мовчав (Багмут, Опов., 1959, 91).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 775.