ВТЕЛЮ́ЩИТИ (УТЕЛЮ́ЩИТИ), щу, щиш, док,, перех., фам. 1. Дати комусь що-небудь (звичайно, непотрібне, небажане для когось); накинути, нав’язати. Ой казав ти, вражий сину, що гарбуз не доріс, — як я тобі втелющила, то ти ледве доніс (Сл. Гр.); Біда була то, земляки, Ходив, як вовк, я злющий, Що бог смертельні кулаки Такі мені втелющив (Воскр., З перцем!, 1957, 35).

◊ Втелю́щити кому в го́лову що — домогтися зрозуміння кимсь чого-небудь; втовкмачити (в 2 знач.). — Як смоктати кров з робочого класу, так ви [капіталісти] меткі і швидкі, а як сплачувати борги, так вам нічого і не втелющиш у голову (Смолич, Світанок.., 1953, 109).

2. перен. Витратити гроші, час тощо на річ, справу, яка цього не варта або не дуже потрібна. — Двадцять п’ять карбованців втелющив та за упряж три (Н.-Лев., III, 1956, 170).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 772.