ВРИВА́ТИ ¹ (УРИВА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., ВРИ́ТИ (УРИ́ТИ), ври́ю, ври́єш, док., перех. Те саме, що зарива́ти. * Образно. Маруся вже заговорює, питає, частує — не звів очей шинкар з Чайченка, — аж той сам схаменувся, сам його погляд на собі почув, — тоді шинкар очі в землю врив (Вовчок, І, 1955, 244).

ВРИВА́ТИ² див. урива́ти¹.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 758.