ВРЕ́ШТІ (УРЕ́ШТІ), присл. 1. Нарешті, наостанку, зрештою. Знайшов урешті папіросу і закурив (Коцюб., II, 1955, 428); Прокинеться врешті народ там [на капіталістичному сході] титан! (Тич., II, 1957, 213).

2. У поєднанні зі сполучником а має значення: а втім, а зрештою. [Орест:] Мені здавалось, що вам холодно, у вас аж руки тремтять. [Любов:] То не від холоду… а врешті не знаю, може (Л. Укр., II, 1951, 42); Прочув Остап, що бив дуже Євмен дочку, нікуди не став пускати.. А за тижнів два.. і весілля нібито гратимуть. Зажурився Остап .. А врешті й не зміг далі: .. налагодив косу, харчів торбу та й пропав з дому (Головко, II, 1957, 399).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 758.