ВПО́РУ (УПО́РУ), присл. 1. Якраз тоді, коли треба; вчасно. Посієш впору — збереш зерна гору (Укр.. присл.., 1955, 371); Але ми виправили Тосю 9-го, бо не хотіли, щоб вийшло ніби він через нас не виїхав упору (Л. Укр., V, 1956, 125); Впору сказане, добре слово перед боєм — це той самий дощ, що не скупою сльозою, а багатим життям напував ниву (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 891).

2. рідко. Саме такий, як треба. — Ти великий на те, щоб тебе вгору підняти або матері на руки взяти, а Морозенкові ти саме впору (Мирний, IV, 1955, 291).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 753.