ВОРОНИ́Й, а́, е́. Чорний із синюватим полиском (про масть коня). Ведуть коня вороного, Розбиті копита… А на йому сіделечко Хустиною вкрите (Шевч., II, 953, 43); // у знач. ім. ворони́й, но́го, ч. Кінь чорної масті. Копитами вдарте, вороні, — У степу ми з вами не одні (Воронько, Три покоління, 1950, 128).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 1. — С. 740.
Вороний, а, е.
1) Вороной. Стояв кінь вороний у наряді. Мет. 98.
2) Чорный. Посередині колодязь, а там вода аж ворона. ЗОЮР. II. 50. Ум. Вороненький.
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.
— Т. 1. — С. 255.
ворони́й —
1) (пестливе — вороне́нький) чорний із синюватим полиском (про масть коня); також кінь такої масті (його ще називають воронце́м, воронько́м); уживається як постійний народнопоетичний епітет до слова кінь. Козак виїжджає; Лід ним коник вороненький Насилу ступає (Т. Шевченко); Ведуть коня вороного, розбиті копита (Т. Шевченко); Купи собі, сину, коня вороного, Постав у станочок, говори до нього (пісня); Копитами вдарте, вороні, — У степу ми з вами не одні (П. Воронько);
2) во́рон-кінь = во́рон-ко́ник = во́рон-кониче́нько — народнопоетичні назви вороного коня; у піснях і поезії назва часто розчленовується. Ступай, коню, ступай, ворон, З гори кам’яної До тієї дівчиноньки, Що чорнії брови (пісня); У ніженьках, на припоні, Ворон-коник плаче (М. Кропивницький); Іде сходом козаченько, Лід ним ворон-кониченько… (П. Грабовський).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 117.