ВОРОГУ́ЮЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до ворогува́ти. Нурла і юзбаш стояли на чолі ворогуючих партій (Коцюб., І, 1955, 394); Сьогодні Григорій Іванович прийшов до ворогуючих напарників з твердою надією помирити їх (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 60).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 739.