ВОРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ВОРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок. 1. Те саме, що воркува́ти 1. Воркотала горлиця День і ніч, день і ніч (Пісні та романси.., II, 1956, 139); Воркотіли білі голуби на ганку (Кучер, Чорноморці, 1956, 358).
2. перен. Те саме, що воркува́ти 2. Марія з чоловіком воркотить, розмовляє (Горд., Вірність, 1943, 62).
3. Те саме, що муркота́ти 1. Ой кіт буде воркотати (Сл. Гр.).
4. розм. Виявляти своє незадоволення, гнів тощо приглушеною переривчастою мовою; бурчати. Бігає професор по класі.. і воркоче щось під носом, а далі обертається до нас і кричить: — Додому! (Фр., І, 1955, 244); — Вона коби лише на вулиці стояти та до всіх парубків зуби шкірити! — воркотів Максим (Кобр., Вибр., 1954, 110).
5. Утворювати одноманітний приглушений звук — рокіт (про воду, машину і т. ін.). На дні під снігом воркотіла вода (Ле, Мої листи, 1945, 83); Десь далеко воркотав трактор (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 15).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 738.