Про УКРЛІТ.ORG

воно

ВОНО́, його́ (з прийм. до ньо́го, від ньо́го і т. ін.), займ. особ. 3-ої ос. одн., с. 1. Уживається на позначення предмета мовлення, вираженого іменником середнього роду однини в попередньому реченні або після цього займенника. От.. одважилось [щеня] вхопить Шматок м’ясця, щоб не кортіло. Лев бачить, що воно зробило, Та змилосердився — мовчить (Гл., Вибр., 1957, 57); Хай щастя, друже, не найшов ти, — Але нащо тужить за ним? (Рильський, I, 1960, 156); Обличчя його було землисто-сіре, зосталось таким навіть після того, як він витер з нього пилюку (Гончар, III, 1959, 9).

2. розм. Уживається в значенні вказівного займенника це. [Лікар:] А знаєте. Олімпіадо Іванівно, як дивлюсь я на оті книжки, то здається.., на їх місце стане тоненький збірник творів Ореста Михайловича Груїча. Воно і для полиці і для дівочого серця легше буде (Л. Укр., II, 1951, 40); То [пластинки] був найдорожчий Оленчин скарб, який вона збирала протягом довгих років, уриваючи з кожної стипендії якусь частку грошей. А тепер воно як знахідка (Кучер, Трудна любов, 1960, 184).

3. розм. Уживається в значенні займенників він, вона з відтінком пестливості або зневажливості. Або може вже такою Воно [княжна] й уродилось? Або може молодеє Чи не полюбило Кого-небудь? (Шевч., II, 1953, 14); Та де ж таки йому за писаря ставати? Воно ще таке молоде та дурне (Сл. Гр.).

4. розм. Уживається в значенні підсилювальної частки. [Чоловік:] Воно ж тепер і копати важко (Мик., II, 1957, 310); І що воно за дитина, ніяк не заплаче! (Горд., II, 1959, 11).

То (ото́) ж то й во́но — уживається як повчальна або докірлива вказівка на що-небудь у значенні "в тім то й річ". — То ж то й воно, що душа в тебе молода та гаряча і довірлива до всього… Оберігай її, Маковею, не звихни ніде!.. (Гончар, I, 1954, 275); Ось (от) воно́ що! — уживається як вигук здогаду про що-небудь. — Еге, так от воно що! Тут догадався дід, що чортяка та закохався у відьму (Стор., І, 1957, 83).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 737.

Воно, його, мѣст.

1) Оно. Послухає моря, що воно говорить. Шевч. 9. Употребляется для обозначенія неизвѣстнаго лица. Хто ж се в мене їх (коноплі) підчистив? Воно й бере, та не заразом, а потрошку…. Коли б мені його піймать та провчить, — воно б тоді одсахнулося. ЗОЮР. І. 11. Въ ласкательномъ смыслѣ о лицахъ обоего пола: Гомонить він (чоловік, побравшись) до мене, а я усе мовчу Воно поміж народом пленталось, та й бачило доволі, дак і говорить до мене, а я усе соромляюсь. Г. Барв. 4. Въ смыслѣ нѣсколько презрительномъ: Та де ж таки йому за писаря ставати? Воно ще таке молоде та дурне.

2) Оно; это. Воно, бачте, жаліє мене мати. Воно хотять зо мною он що зробити. Як би з ким сісти хліба ззісти, промовить слово, — то воно б хоч і як небудь на сім світі, а все б таки якось жилось. Шевч. 658. Роспитались — аж воно так як раз, що він їх зять. Рудч. Ск.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 253.

вгору