ВО́ГКО. Присл. до во́гкий. Несподівано, раптом у чорну тишу щось впало.. Заскакало по листі, збудило повітря, штовхнуло землю і вогко дихнуло просто о лице (Коцюб., II, 1955, 209); Очі у батька вогко заблищали, як сині скельця (Донч., VI, 1957, 110); // у знач. присудк. сл. Вогко навкруги, холоднішає ніч (Гончар, Таврія.., 1957, 553).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 713.