ВИ́ЮЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до ви́ти¹. Крізь розбите вікно залітав виючий осінній вітер (Рибак, Опов., 1949, 46); // у знач. прикм. Який характеризується звуками, подібними до виття. Гуркіт моторів то ставав глухішим, то хвилинами здіймався до виючих нот (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 328).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 547.