ВИШИ́ВА́НКА, и, ж., розм. Вишита сорочка. Вона в полотняній вишиванці сиділа недалеко від лежанки й пряла кужіль (Стельмах, II, 1962, 398); Я сорочку знайду вишиванку І надіну, як хлопчик, радий (Мал., II, 1956, 31).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 1. — С. 540.
вишива́нка — певним чином розшита біла сорочка як предмет українського національного вбрання; вишивають сорочки на комірі, кінцях рукавів, пазусі, інколи на місцях з’єднання рукава і вздовж усього рукава; у різних місцях використовують різні нитки та їх поєднання, в Західній Україні — бісер; найкраще розвинене мистецтво вишивати чоловічі сорочки на Київщині та Полтавщині; до вишиванок ставилися як до святині, передавали від покоління до покоління, з роду в рід, берегли як реліквії; узори, вважали, мають оберегову силу; символічний образ вишиванки часто присутній у народних піснях про кохання, родинне життя; за традицією, дівчина, готуючи придане, мала вишити своєму нареченому сорочку: «Шовком шила, шовком шила, Золотом рубила, Та для того козаченька, Що вірно любила» або хустинку: «Не жаль мені хустиночки, що я вишивала». Я сорочку знайду вишиванку І надіну, як хлопчик, радий (А. Малишко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 88.