ВИ́ЦИГАНИТИ, ню, ниш, док., перех., розм. Добути, настирливо просячи, вимагаючи. — Отже ж і я вициганив горбом та кривим ротом карбованця! (Н.-Лев., IV, 1956, 318); — Скільки ж ти автоматів хотів вициганити? — Для хлопців п’ять, вам шостий, собі сьомий… (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 858).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 536.