ВИХИ́ТУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ХИТАТИ, аю, аєш, док. 1. перех. Хитаючи, вивалювати що-небудь. — Тепер уже можна вихитувати камінчики по одному (Ле, Хмельницький, 1957, 35); Обережно, помалу натискаючи, вона вихитала вікно з луток так, що могла в щілину просунути руку спершу з одного боку, тоді з другого (Гр., II, 1963, 291).

2. тільки недок., неперех., розм. Часто хитати; похитувати. — Скільки ж труда вклали! — жалібно вихитував головою Йонька, оглядаючи розкішні валки скошеного сіна (Тют., Вир, 1964, 237).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 526.

Вихитувати, тую, єш, сов. в. вихитати, таю, єш, гл.

1) Расшатывать, разшатать, разшатавъ повалить. Вітер дерева вихитує. Славяносербск. у. Корова чухалась, чухалась, поки стовпа вихитала.

2) Только несов. в. Качать. Корови — так попереду і аж головами вихитують. Сим. 191.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 196.