ВИТРУ́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ТРУТИТИ, учу, утиш, док., перех., діал. 1. Виганяти. Як не витрутив, то випхав (Номис, 1864, № 8031); Недарма ж жінка та діти витрутили тебе з хати! (Коцюб., III, 1956, 9).

2. Виривати, відбирати що-небудь. Якась невидима рука витручувала йому з рук роботу (Фр., III, 1950, 165); Чує дід, що сон його ломить, до сіна його голову нахиляє і притискає, із рота папіроску витручує, очі йому заклеює (Черемш., Тв., 1960, 252).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 520.