ВИТРУХА́ТИ, а́є, недок., ВИ́ТРУХНУТИ, не; мин. ч. ви́трух, ла, ло; док. Ставати трухлим; вигнивати. Скрипить дуплиняна деревина від вітру! Зовсім, здається, зогнила: середина витрухла, випала, а не пада — скрипить (Мирний, III, 1954, 129); * Образно. [Кармелюк:] Легше зрушити гору кам’яну, ніж панську душу. Душа їх скам’яніла і витрухло серце (Вас., III, 1960, 486).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 520.