ВИ́ТРЕБУВАТИ, ую, уєш, док., перех. 1. канц. Одержати що-небудь на вимогу. Державні установи і підприємства можуть витребувати від усякого набувача належне їм майно (Цив. кодекс УРСР, 1950, 18).

2. розм. Запропонувати кому-небудь прибути або з’явитися кудись; викликати листом і т. ін. То були Христя із Мариною, котру Довбня з п’яних очей витребував собі у губернію (Мирний, III, 1954, 393).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 517.