ВИСТИЛА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́СЛАТИ, стелю, стелеш, док., перех. Те саме, що вистеля́ти. — Вимощу.., — хвалився він, вибиваючи та вимощуючи, щоб не було ні згористо, ні з ямами. Вимостивши [солому], він стрибнув з воза і почав вистилати рядном, що винесла Оришка (Мирний, III, 1954, 317); — Приліг би ти, синку, відпочив трохи.. — І вже на полу вистилає (Збан., Єдина, 1959, 34).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 501.

Вистилати, лаю, єш, сов. в. вислати, стелю, лиш, гл.

1) Устилать, устлать. Тут тобі, серденько, в степу погибати, русими кудрями степи вистилати. Мет. 94.

2) Разстилать, разостлать. Ой там брала дівка льоночок дрібненький, вона ж його брала, тонко вистилала. Грин. ІІІ. 413.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 190.