ВИСОКОЧО́ЛИЙ, а, е. Який має високе чоло. Там був дідок високочолий Лука Петрович Білокінь (Рильський, II, 1956, 253); Вона стояла зараз біля рясно обставленого клечальним гіллям шинквасу, високочола, цікава молодичка (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 354); // уроч. Поважний, гордий. Попід горою, яром, долом, Мов ті діди високочолі, Дуби з гетьманщини стоять (Шевч., І, 1951, 41); * Образно. Ми посадимо тополі, Хай ростуть високочолі, — Буде в ріках більш води! (Мас., Побратими, 1950, 67).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 495.