ВИСОКОМО́ВНИЙ, а, е. 1. Урочисто піднесений, вишуканий. Слова високомовні "честь", "вітчизна" всевладно й просто входять у життя (Забіла, Поезії, 1963, 35); // ірон. Витіюватий, пишномовний. У хаті, завсігди холодній, Високомовний, та голодний На показ прейскурант висить, Щоб апетит лише дражнить (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 181).

2. Який добирає вишукані слова, розмовляє вишуканою мовою. — Що ти сказав, Телемаху, шаленцю ти високомовний! (Гомер, Одіссея, перекл. Бориса Тена, 1963, 45).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 494.