ВИПЛІТА́ТИ, а́ю, а́єш і рідко ВИПЛІ́ТУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ПЛЕСТИ, ету, етеш; мин.ч. ви́плів, ви́плела, ло; док., перех. 1. Виготовляти що-небудь способом плетіння. Ще і лози червоної добув [Кирило], Щоб виплітать [ясла] уперемежку [упереміжку]. І на краях зробить мережку (Гл., Вибр., 1957, 219); Вона [Зося] виплітувала скатерть на стіл (Н.-Лев., І, 1956, 225); Виплів батько бриля свому сину (С. Ол., Вибр, 1957, 340); Ляля виплела віночок, а Стефко аж розпинається, щоб вона наділа його собі на голову (Вільде, Повнол. діти, 1960, 24).
2. перен. Створювати що-небудь в уяві, в думках. І виплітали його думки в темній темряві страшну картину січі… (Мирний, І, 1949, 218); // розм. Вигадувати, видумувати те, чого немає, не було в дійсності [Пріська:] Оце ж що, було, виплели [сусіди]? Кажуть, ніби я пшеницю жала під зонтиком (Вас., III, 1960, 77).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 455.