ВИПИНА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́ПНУТИ і рідко ВИ́П’ЯСТИ, пну, пнеш, док., перех. 1. Напружуючи, надимаючи, виставляти що-небудь наперед. Мале дурне: пхикає собі, оченятами блискучими поводить, устоньки випинає (Мирний, І, 1954, 88); Уславлений бунтарник Терпило колесом випинав могучу грудину з розстебнутого пальта і казав промову (Вас., Вибр., 1950, 123); Хаєцький перший енергійно підводив голову, випнувши вуса вперед (Гончар, I, 1954, 41); // Широко розкривати, витріщати (очі). Кобза, як не випинав баньки, щоб розгледіть молодих, однак не розгледів: одно далеченько, а друге в юрбі (Стор., І, 1957, 360).
2. перен. Робити помітним, виділяти серед інших, наголошуючи на чому-небудь. Випинаючи своє "я", Горбенко охоче брав на себе обов’язок скрізь і всюди репрезентувати нашу дослідну станцію (Грим., Подробиці.., 1956, 31); — Коли пішла мова про лаври, ти випнув свою особу. Он який я: "дивіться і тіштеся!" (Рибак, Час.., 1960, 737).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 450.