ВИНО́ШУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́НОСИТИ, ошу, осиш, док., перех. 1. Носити в собі дитину до родів (про матір). — Толику, як ти міг?.. Я ж дитину тобі виношую… Толику, вернись, мій любий!.. (Руд., Остання шабля, 1959, 482); // Вирощувати, доглядати дитину, носячи на руках до того часу, поки вона почне ходити. — Я її ще маленькою.. виносив на своїх руках (Фр., VIII, 1952, 57); Шестеро своїх синів і четверо чужих дітей виносила вона біля грудей, виростила в колисці (Стельмах, II, 1962, 209).
2. перен. Обмірковувати до найдрібніших деталей, тримати в собі до остаточного визрівання (думку, ідею і т. ін.). Виношував в собі глибоку Ту думку-вигадку (Мирний, V, 1955, 299); Довго він виношував ідею.. комбінованого удару (Гончар, Таврія.., 1957, 661); Треба все добре переварити, виносити, зрозуміти (Коцюб., III, 1956, 360); Я виносив сюжет, опанував матеріал і з любов’ю й запалом написав два романи (Донч., VI, 1957, 582).
3. тільки док. Носячи, перемістити все за кілька разів. — Ні, не так, — каже Пріська. — Візьмімо ночви та ночвами виносимо [сніг]! (Мирний, III, 1954, 10); Не боявся [Оленчук] в житті найтяжчої роботи — гори труда витрудив, гори солі із Сиваша на собі виносив (Гончар, II, 1959, 355).
4. Довго носячи, витирати, робити непридатним (про одяг).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 443.