ВИНИ́ТИ, ню́, ни́ш, недок., перех. Звинувачувати кого-небудь, приписувати якусь вину. Вже утямила [Варка] гаразд, що її не закують, що її і не винять (Вовчок, І, 1955, 177); Не його треба за розлуку винити (Гончар, Таврія.., 1957, 451).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 440.

Винити, ню́, ни́ш, гл. Винить. Її і не винять. МВ. (О. 1862. І. 104). Учителю, чи ще ти не смирився і Господа винитимеш устами. К. Іов. 90.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 173.