ВИМО́ВНИЙ, а, е. 1. Який виражає, виявляє внутрішні особливості, переживання (про очі, обличчя і т. ін.). Очі вимовні, як у гірської сарни (Коцюб., І, 1955, 395); // Який яскраво, виразно передає що-небудь. Очі не заплакали, але загорілися таким вогнем, що був вимовніший за сльози! (Вільде, Сестри.., 1958, 161).

2. діал. Красномовний. А був він на язик проречистий, вимовний (Фр., XIII, 1954, 382); [Наталя:] Я не хочу [виходити заміж]… мене ніхто не може присилувати… [Золотницький:] Надто вимовна і до суперечності скваплива зробилася! (Гр., II, 1963, 548).

3. діал. Докірливий. Служащий хліб добрий, та тільки вимовний (Чуб., V, 1874, 1020).

4. лінгв. Стос. до вимови. Вимовні норми.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 434.

Вимовний, а, е.

1) Выразительный, краснорѣчивый. Коли справді Бог дав чоловікові кебету до писання, то перше всього дає йому гарне вимовне слово. О. 1862. ІІІ. 52.

2) Условленный, условный.

3) Укорительный; сопряженный, соединенный съ укорами. Не дай мені, Боже, служащого хліба: служащий хліб добрий, та тільки вимовний; по кусочку крає, що-дня вимовляє. Чуб. V. 1021.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 171.