ВИМО́ВА, и, ж. Спосіб вимовляння слів, окремих звуків. Слухають діти, як Галя співає, а далі знов тихі слова з казки немов ллються одно за одним у чудовій дитячій вимові (Гр., І, 1963, 282); Чіткість вимови — важлива річ, коли актор чітко вимовляє на сцені, то ні одне слово не пропадає для публіки (Думки про театр, 1955, 129); Виділялися [жителі Троянівки] своїм високим ростом і дещо уповільненою вимовою (Тют., Вир, 1964, 170); // Особливості звукової системи якої-небудь мови, діалекту. Юзя вже досить вміє по-німецьки, а французьку вимову німка їй навіть попсувала (Л. Укр., III, 1952, 645); Глянувши на привітного хазяїна, почувши його полтавську м’яку вимову, Тарас мало не розплакався (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 104).
2. діал. Домовленість, умова. П’є пляшку пива без склянки, а як одним душком не вип’є, то поставить літру горілки. Хто має поставити, якби Кранцьовський випив, на це не було вимови (Март., Тв., 1954, 261).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 433.