ВИМИРА́ТИ, а́є, недок., ВИ́МЕРТИ, мре; мин. ч. ви́мер, ла, ло; док. 1. Зменшуючись чисельно, зникати, гинути (про племена, народності, народи). Він [царський уряд] заселяв казахські степи переселенцями, і коли б казахи вимирали, це було б для царату навіть краще (Донч., І, 1956, 113); // Гинути до останнього в якомусь місці, місцевості або в родині, в роді внаслідок епідемії, голоду і т. ін. Колись і в Шавниці були русини, та всі вимерли в якусь велику холеру (Н.-Лев., II, 1956, 392); Кого любив — нема, лягли; Тюрма чи світ — одно були; Ніде нікого — вимер рід, Ні друга в горі — зник і слід (Граб., І, 1959, 408); * У порівн. Ніде не було ні душі, все наче вимерло (Ю. Янов., І, 1958, 473); //Частково або повністю зникати (про окремі види, групи тварин і рослин).

2. Залишатися без жителів внаслідок їх смерті. Страшна, нечувана досі пошесть навістила наш край.. Цілі села пустіли — вимирали (Фр., VIII, 1952, 332);

* У порівн. І тиша така в місті, наче воно вимерло (Головко, II, 1957, 612).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 431.