ВИМА́НЮВАТИ, юю, юєш, недок., ВИ́МАНИТИ, ню, ниш, док., перех. 1. Здобувати, одержувати що-небудь за допомогою хитрощів. Крайнюк забавляє онука, виманює в нього картуза й кортика і кладе їх на місце (Кучер, Голод, 1961, 40); Виманив [Данило] у старої трохи грошей і одного ранку зник, наче крізь землю провалився (Григ., Вибр., 1959, 252).
2. Викликати звідкись, заохочувати вийти, підманюючи або приваблюючи чимсь. — Знаєш, — сказав нарешті, — він [ворожий снайпер] сидить не в хмизі.. Треба виманювати (Ю. Янов., І, 1958, 335); Такий убогий, що й кошеняти з запічку нічим виманити! (Укр.. присл.., 1955, 46); Лагідна вечірня пора і давноочікуваний сніг виманили на вулицю трохи не всіх мешканців міста (Вільде, Опов., 1954, 51).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 428.