ВИКА́ЗУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́КАЗАТИ, ажу, ажеш, док., перех. 1. Казати, висловлювати все, що є на думці (перев. неприємне); дорікати. Дідова дочка прийде додому, а мачуха почне її бити і дідові виказувати: — Твоя дитина ледащо (Ів., Укр.. казки, 1950, 88); — Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнівалась? Я правду тобі виказала, та я ж тобі і в пригоді стану (Вовчок, І, 1955, 198).
2. перен. Виявляти, показувати ознаки чого-небудь (почуттів, настрою і т. ін.). Уся його постать виказувала цілковиту розгубленість (Донч., III, 1956, 218); Лице його нічого не виказало: ні похвали, ні огуди (Мирний, II, 1954, 163); Вона одвернулася до стіни, щоб не виказати свого хвилювання (Кучер, Чорноморці, 1956, 320).
3. Видавати, викривати кого-небудь, роблячи донос. Всі люди загомоніли, що осавула гріха не боїться: сам бреше ще й виказує панові, як люди крадуть панську пашню (Н.-Лев., II, 1956, 192); Під червоним знаменом давши клятву, партизани вмирали, а не виказували товаришів, боролись і перемагали (Шер., Молоді месники, 1949, 14); — Нас хтось виказав, Лука, в підпіллі є провокатор (Мик., II, 1957, 320); // Робити відомим що-небудь таємне, приховане. Сич вилетів на полювання. Стережись! Умри! Жодним рухом не виказуй своєї схованки! (Донч., II, 1956, 43); Хтось втратив пильність і виказав явку, цим скористався ворог (Ю. Янов., І, 1954, 173).
Вика́зувати (ви́казати) себе́ — видавати себе чим-небудь, робити помітним. Коли хто й ховався, то ховався спритно, не виказуючи себе жодним рухом (Трубл., І, 1955, 125).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 403.