ВИ́ГАДКА, и, ж. 1. Те, що вигадане в результаті міркувань, роздумувань; рішення щодо якоїсь дії. Він [Яків] любив усе по-своєму робити й за свої вигадки чіплявся так, як п’явка (Григ., Вибр., 1959, 137); Вся несподіванка полягала в тому, що підпільники організували удаване кінознімання, щоб ближче підібратися до табору. Ця неймовірна вигадка настільки ошелешила німецькі голови, що вони сліпо всьому повірили… (Ю. Янов., II, 1954, 31); // Те, що створене, винайдене. Хлопець працював з піднесенням, яке гострою радістю пронизувало груди. Бачив, що його проста вигадка вдвічі прискорює роботу (Донч., Шахта.., 1949, 123).
2. Здатність вигадувати, винаходити. Вигадка — свідок могутності людського розуму (Трубл., І, 1955, 78); Засох і зачерствів під пером деяких поетів "газетний" вірш, — а його можна було б.. робити з тією невичерпною вигадкою, гостротою і дотепністю, з якою робив його Маяковський (Про багатство л-ри, 1959, 98).
3. Те, що створене в уяві, чого немає і не було в дійсності. [Андромаха:] Ти наче п’яна, помішала в купу і правду й вигадку (Л. Укр., II, 1951, 263); Я зненавидів вигадку про бога: Вона людей тримала в кабалі (Павл., Бистрина, 1959, 18).
4. Примхливе бажання, надумана потреба. Оранка без худоби нам здавалася незбагненною вигадкою (Ковінька, Кутя.., 1960, 30); // Витівка, придумана для розваги. Все село тішилося моїми вигадками, всі хлопці й дівчата носили прізвища, що я їх бувало надаю (Мирний, III, 1954, 162); Парубкам подобалась ся вигадка; от вони підняли того хорта на дрючок та й понесли. Підійшовши тихенько до Павлусевої хати, розмахали хорта та й шпурнули в вікно (Стор., І, 1957, 60).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 370.