ВЕРХОВИ́НА, и, ж. 1. Верхня, найвища частина чого-небудь (перев. гори, дерева). Нема садочка, ані города коло неї, тільки стара тиха груша з зломленою верховиною (Вовчок, І, 1955, 288); А здалека заманячило їм щось високе — то там, то там… Підійшли ближче, побачили верховини церков (Мирний, І, 1949, 220); Старі берестки глухо гули голими верховинами (Епік, Тв., 1958, 113); На Голій горі, на самій верховині, притулилася.. стара дерев’яна хата (Чорн., Визвол. земля, 1950, 3); * Образно. Вірю, прагну, будую! Ллю недаремно піт. На верховину йду я комуністичних літ (Рудь, Дон. зорі, 1958, 55).
2. перен. Найвищий ступінь чого-небудь. Це він, "архангельський мужик", досяг силою свого генія таких наукових верховин (Рильський, III, 1956, 9); Іде на життя верховини слов’янських народів сім’я (Сос., Щоб сади.., 1947, 145).
3. тільки одн. Назва високогірної місцевості в межах Українських Карпат. І почав Федькович пісню, аж усі зачудувались: хто ж це там на верховині про свободу нам співає? (Тич., II, 1957, 21); — Ти, як делегат верховини, .. мусиш знати і розповісти людям про все, що сталося в Хусті (Скл., Карпати, II, 1954, 16).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 336.