ВЕРЕЩА́ТИ, щу́, щи́ш, недок., розм. 1. Пронизливо, різко кричати, пищати, вищати. Хлопець верещав не своїм голосом (Н.-Лев., ІІІ, 1956, 202); Дівчатка аж верещали від захоплення, стрибали навколо сосни (Збан., Між.. людьми, 1955, 17); Верещить на возі порося, пришнуроване до драбини мотузкою (Вишня, І, 1956, 42); // Дуже голосно співати, щебетати. Горобці верещали по вербах, збираючи сплячі хрущі (Март., Тв., 1954, 113); У ботанічному саду верещали на всі заставки солов’ї (Ю. Янов., II, 1954, 88).
2. перен. Видавати різкі, пронизливі звуки, скрипіння (при терті металевих, дерев’яних та інших предметів). На порожніх вулицях, занесених снігом, пронизливо верещали ковані колеса обозу (Панч, В дорозі, 1959, 69); В кімнаті невідома дівчина витирала зім’ятим папером вікно, воно скрипіло й верещало (Ю. Янов., II, 1954, 68).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 329.