верба́ (зменшено-пестливі — ве́рбка, верби́ця, верби́чка, верби́ченька, ве́рбонька; збірне — ве́рб’я) —

1) де­рево або кущ (зазвичай це білолі́з) з гнучким гіллям, продовгуватими вузькими листками і зібраними в сережки квітками; з верби здавна виготовляли музичні інструменти (бандури, сопілки та ін.); спрадав­на існує повір’я: у темному лісі треба знайти зелену вербу, яка ні­коли не чула ні шуму води, ні співу півня; з її дерева можна зробити таку флейту, що як заграєш на ній, то мертві встануть з могил і живи­ми прийдуть з того світу; росли­на — весняне дерево, бо одне з перших викидає бруньки і почи­нає зеленіти, тому під вербами з давніх часів водили кру́глий та­́нець, співали веснянок; вербове гілля освячували на Великдень як ритуальний предмет; верба бере силу з води, тому не випадково ка­жуть: «Де верба, там і вода»; рос­лина вказувала людині, де копати криницю: «Там криниця, де вер­биця» (вона також була дороговка­зом для подорожнього, де можна попити води самому і напоїти ко­ня чи волів); життєздатна рослина, тому кажуть: «Верба — як трава лу­гова: ти її покоси, а вона знову бу­де рости»; в українській етнокуль­турі займає значне місце, — як окраса українського села, як най­перший свідок людської діяльності і стосунків; під вербами Ділили полотно, спочивали, там також було улюблене місце молодіжних зі­брань (колодок, вулиці) і побачень (у Лесі Українки: «Там, біля греблі, під вербами були другі колодки, отам-то й збиралась молодь на ву­лицю»); дерево робиться симво­лом небезпечного кохання, як у Т. Шевченка: «Не стояла б до пів­ночі з милим під вербою»; можливо, не випадково народна поезія відзначає передусім такі властиво­сті верби, як близькість до води, зокрема її розливу (отже горя), і специфічний її шум, відмінний від шуму інших дерев (як привабу); вважалося, що дерево відганяє від людини злі сили й хвороби, тому били себе, дітей, рідних вербовими гілками у Вербну суботу або неді­лю, приказуючи: «Верба б’є, не я б’ю»; цей обряд описано в Ю. Яновського так: «У Вербну не­ділю прадід приходив рано з заут­рені й свяченою вербою зганяв Данилка з печі: «Верба хлись, бий до сліз! Верба б’є, не я б’ю. За тиж­день Великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а бага­тий, як земля!»; освячені гілки розвішували в хаті як оберіг; вер­ба — не лише оберіг, але й порад­ниця: «Та стоїть верба сама одна, та вона к собі гостя має, гостя має — кошового; приїхав кошо­вий для поради»; дерево застосо­вували і як ліки; вважалося, що об­курювання гілочкою верби допо­магає від лихоманки; вербу клали у воду, в якій купали дитину, — «на здоров’я» й від уроків; краса, сила і велич верби, закріплені в свідомості українця, сприяли й подальшому переосмисленню рослини як національного симво­лу; разом з тим тихе, скромне, без­захисне дерево уособлює материнську турботу, ласку, мрії про щастя дітей; перетворення людини в де­рево — породження давнього тоте­мізму, пор. перетворення дівчини на вербу в «Лісовій пісні» Лесі Українки; існує стародавня при­кмета, — «до весняного Миколи не можна купатися, бо з чоловіка верба виросте», тобто він захворіє, помре, його поховають, а на моги­лі вербу посадять; один з ключо­вих образів українських народних пісень, де дерево постає ідеальним («золотим»), вкритим «золотою» корою, має силу розвинути сімсот квіток, тобто гілок, що символізу­ють численний рід, пор. у колядці: «А в нашого господаря золота вер­ба, А на тій вербі золота кора, А на тій вербі рожеві квіти. Ой то не верба — Иванкова жона. Ой то не квіти — то Йванові діти»; у весіль­ній пісні: «Да стоїть верба не рік, не два. Не стій, вербо, розвивайся, Розвий собі сімсот квіток, Сімсот квіток і чотири: Всім боярам по квіточці, Усім дружкам по квіточ­ці: Андрієчку нема квітки — Андрієчку квітка — Марусенька дів­ка»; у замовлянні: «Під сонцем, під жорстоким, і під лісом, під чор­ним, під високим, там стоїть верба: під тією вербою сімсот коренів, а на тій вербі сімсот канатів, а на тих канатах сидить цар Хан і цари­ця Ханиця»; у піснях народ уявляє вербу як небо, що тримає на собі сонце: «Ой, вербо, вербо, вербице, Чого на море нависла? Під тую вербу стежечка, Туди ішла дівочка Да несла золото в приполі, Да роз­сипала на морі» (пор. заборони для дітей скоромного: «Бозя на вербу взяла», «Бозя на небо взя­ла»); про це саме і в приповідці: «Були на Масниці вареники, та в піст на вербу повтікали»; у загадці «стоїть верба посеред села, розпус­тила гілля на все поділля» дере­во — це вже саме сонце; складну символіку дівчини-верби вбачаємо в пісні: «Ой, не стій, вербо, над во­дою, Не пускай гілля по Дунаю, Ой Дунай — море розливає, І день і ніч прибуває Та з верби корінь підмиває, Із верху вершок усихає. Ой стань собі, вербо, на риночку У хрещатому барвіночку, У запаш­ному васильочку»; тут висловлено пораду дівчині не виходити заміж («пускати гілля», «розвиватися»), бо заміжжя принесе горе («розлив води») і хворобу («сохнути», «уси­хати»), а залишатися далі дівчи­ною у вінку («ходити в барвіночку та в василечку»); як окраса укра­їнського села, неодмінний атрибут живописних його краєвидів, рос­лина набуває також національної символіки. В кінці греблі шумлять верби, що я насадила (пісня); Дівка, як верба: де посадиш, там і при­йметься (її не поливай, а вона рос­те) (приповідки); Будь великий (високий), як верба, здоровий, як во­да, багатий, як земля (прислів’я); Верба красна б’є напрасно, верба бі­ла б’є за діло (приказка); Як є хліба край, то й під вербою рай (приказка); Не стояла б до півночі З милим під вербою (Т. Шевченко); Під вербою брови загубила та тепер і виє! (приповідка про втрату дівоцтва); у сполученнях; ди́ка верба́ — дере­за; плаку́ча верба́ — вид верби, що має довгі повислі гілки; здавна символізує опечалену матір або вдівство; фразеологізми: вербу́ но­си́ти поча́в — запиячив; ве́рб’я зо­лоте́ росте́ — про недоладні, нерозумні дії кого-небудь; куди́ не пі́де, ве́рби золоті́ росту́ть — скрізь зі­псує справу; росту́ть золоті́ ве́рби за ким — про доброзичливу людину, яка залишає по собі добрі спогади; у ньо́го на вербі́ гру́ші рос­ту́ть — він бреше, говорить неби­лиці. Куди не повернешся — золоте верб’я росте (М. Номис);

2) води́ти вербу́ див. Зеле́ні свята́.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 72-74.