ВЕЛИЧА́ННЯ, я, с. 1. Дія за знач. велича́ти. Вони на свято тут зійшлись, Шевченка славу привітали; В простім суворім величанні, В любові щирій і пошані (Мас., Сорок.., 1957, 503); Серед такого величання йде сердешна Оксана, і куди йде, не зна (Кв.-Осн., ІІ,1956, 463).

2. Дія за знач. велича́тися 2. Ні, се, власне, не було хвалою, але се більше варто було, ніж звичайне величання матірок своїми дочками (Л. Укр., III, 1952, 668); І він розповідав угорцеві про це велике з пишанням та величанням (Гончар, І, 1954, 201).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 321.

велича́ння — провідна ідея коляд­ки та щедрівки, яка полягає в славленні дому господаря як цент­ру Всесвіту, порівнянні його із Сонцем та Місяцем, а родину із зорями, в щирому побажанні на­кликати на дім, родину, господар­ство багатство, шану і славу на основі віри в чудодійну силу слова; за О. Потебнею, «на цій вірі засновано всі поздоровлення й про­кляття»; величання пронизані гі­перболізаціями, як і всілякі весіль­ні побажання, різні віщування з нагоди того чи того свята, збиран­ня врожаю тощо; компанії рядже­них веселих молодих людей, які чинили ці обряди, називали велича́льниками, волоче́бниками.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 72.