ВЕЛИЧА́ВИЙ, а, е. 1. Який своїми розмірами, виглядом або діями, вчинками викликає почуття поваги, певної урочистості. Ген місяць видом величавим з-поза тополь зирнув у сад (Стар., Поет. тв., 1958, 26); Розкриваються останні ворота шлюзу: переді мною Хортиця і величава дуга греблі Дніпрогесу (Довж., II, 1959, 65); Краю мій! Вітчизно величава! (Дор., Серед степу.., 1952, 26); // Сповнений урочистості. Виходьте, поети, погожого ранку, Творіть для народу нову "Варшав’янку". Хай пісня лунає гучна, величава (Дмит., Добрі сусіди, 1951, 91).

2. Який тримається з великою гідністю, гордовитістю. Прямий, як сосна, величавий [Еней], Бувалий, здатний, тертий, жвавий, Такий, як був Нечеса князь (Котл., І, 1952, 290); Ганна Гаврилівна була ще досить вродлива та величава (Ільч., Серце жде, 1939, 43).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 321.