ВЕЛЕМО́ВНО. Присл. до велемо́вний 2. Навіть у житті він не говорив, а висловлювався велемовно, з трагічними модуляціями в голосі (Смолич, III, 1959, 167); Коли до Києва в’їздив, вітали славного Богдана ряди спудеїв-школярів, що велемовно та протягло читали вірші голосні (Тер., Щедра земля, 1956, 8).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 317.