ВЕ́КНУТИ, ну, неш, док., розм. Однокр. до ве́кати. Кума не здержалася і з усього маху стусонула Колісника межи плечі; той векнув (Мирний, III, 1954, 92); Сарданапал, тихий, спокійний бугай, перелякався, він одпрянув од ясел, аж цеп затріщав, та грізно-перелякано: —Ве-е-е! — Векнув! (Вишня, II, 1956, 89).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 316.