ВДІВЕ́ЦЬ (УДІВЕ́ЦЬ), вця́, ч. Чоловік, який після смерті дружини не одружився вдруге. В Богуслав приїхав немолодий.. удівець та ще й з трьома дітьми (Н.-Лев., III, 1956, 251); Як упився [Гриць], то забував зовсім, що жонатий [удруге]: все мав себе за вдівця та й згадував першу небіжку (Март., Тв., 1954, 58); Стефка, народивши мені сина, вмерла, і залишився я в чужій хаті вдівцем, ще й з немовлям на руках (Мур., Бук. повість, 1959, 5).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 311.