ВДЯГА́ТИ (УДЯГА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., ВДЯГТИ́ (УДЯГТИ́) і ВДЯГНУ́ТИ (УДЯГНУ́ТИ), вдягну́, вдя́гнеш; мин. ч. вдяг, ла́, ло́ і вдягну́в, ла, ло; док., перех. Те саме що одяга́ти. Щира і мила, сама з тою лялькою схожа, Граєшся з лялькою ти, моя дівчинко гожа! Чорні їй коси розчешеш, у сукню вдягаєш; В стьожки червоні, в намисто ясне убираєш (Щог., Поезії, 1958, 333); Вона лише закусила губу й почала вдягати халат (Шовк., Інженери, 1956, 46); Василько почав лагодитись в дорогу. Він запріг коней, удяг кожушину і виїхав з двору (Коцюб., І, 1955, 80); Не забудь про тих ткачів, що невдягнених вдягнули! (Ю. Янов., V, 1959, 71).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 314.