ВДОЛИ́НУ (УДОЛИ́НУ), присл., діал. Униз. Ударився сердешний Василище ліктем о стіну і без сили сів на лавці, понуривши голову вдолину (Фр., І, 1955, 159); Семен поглянув на неї [Олену], почухався в голову й усміхнувся заклопотано. Відтак спустив знов очі вдолину (Март., Тв., 1954, 123).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 313.