ВДОВА́ (УДОВА́), и́, ж. Жінка, яка після смерті чоловіка не одружилася вдруге. Давно колись Була собі мати, Був і батько, та не стало; Осталась вдовою (Шевч., І, 1951, 155); В однім селі жила бідна вдова і мала четверо дітей (Фр., XIII, 1954, 426); Старий Супрун весело зустрів удову, обізвався привітним словом (Донч., III, 1956, 8).
◊ Соло́м’яна вдова́ див. соло́м’яний.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 1. — С. 312.
вдова́ (удова́) = вдови́ця (удови́ця) (пестливі — вдови́чка, удови́чка, вді́вонька, уді́вонька; ч. вдіве́ць, вдове́ць, удіве́ць) — жінка, яка після смерті чоловіка не одружилася вдруге; символ жіночої самотності, нещасливої долі; у народі завжди була поважана і підтримувана; вважалося найбільшим гріхом скривдити вдову; у піснях — опоетизована; у фольклорі та в художній творчості відбито нелегку вдовину долю («Життя вдовине — совине», «У вдови плакана доля», «Удова — бідна голова», «Вдовіти — горе терпіти»); самітна жінка викликала острах у дівчат та їхніх матерів; удову не кликали пекти весільний коровай, молоді вважали недоброю прикметою зустріч із нею по дорозі до храму; разом з тим удова була найчастіше хазяйкою (господинею) вечорниць як вечернична (досвітчана) мати, паніматка; молодь поважала й допомагала їй; іноді відзначалися спеціальні вдовині свята (наприклад на Симона Зилота); образ удови в народних піснях представлено по-різному: або це нещасна мати єдиного сина, або бездушна чарівниця, або звабниця; за народними уявленнями, тільки перше заміжжя праведне, вдова ж, що виходить удруге заміж, робить це заради якихось інтересів, тому «у вдови хліб готовий, — але не всякому здоровий»; В. Капніст в «Оді на рабство» називає Україну «скорбною вдовицею»; поневолену Україну називає вдовою і Т. Шевченко. Хто вдову минає, той щастя не має (приказка); Удовицю я любив, До вдовиці я ходив (пісня); Борщ без каші вдовець, а каша без борщу вдова (М. Номис); Ой там удівонька Та пшениченьку сіє (пісня); Ночував я нічку, ночував я другу, Ночував я у тії вдівоньки, що сватати буду (пісня); Буду сива, як вівця, а не піду за вдівця (приказка); Вдовець бере собі жінку, а дітям мачуху (приказка).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 67.
