ВДИВОВИ́ЖКУ, присудк. сл. Те саме, що вдивови́жу. А де ж суконця взять? Охрімові не вдивовижку! — Ми знайдемо! — він каже сам собі, — Рукава трохи обчикрижу Та й поможу журбі (Гл., Вибр., 1951, 31).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 311.