ВВІ́ЧЛИВО (УВІ́ЧЛИВО). Присл. до вві́чливий. — Він скинув передо мною шапку та й уклонився мені ввічливо, трохи не до пояса (Н.-Лев., III, 1956, 333); Коли Вадим привітався, тітка відповіла ввічливо, але стримано (Бойч., Молодість, 1949, 217); [Богоявленський:] Я подумаю про те, про що ви мені так увічливо натякнули (Мик., І, 1957, 163).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 304.