ВВА́ЛЮВАТИСЯ (УВА́ЛЮВАТИСЯ), ююся, юєшся, недок., ВВАЛИ́ТИСЯ (УВАЛИ́ТИСЯ), ввалю́ся, вва́лишся, док. 1. Падати в що-небудь (яму, річку і т. ін.), провалюватися через неміцний покрив чого-небудь. Ой не ходи по льоду, бо увалишся (Чуб., V, 1874, 200); Пішли під землю темнотою, Еней все щупався рукою, Щоб не ввалитися куди (Котл., І, 1952, 127); Ішов [старий] якось із шинку та й увалився в глинище (Збан., Малин. дзвін, 1958, 185).

2. Заглиблюватися, западати. На кістлявих її плечах сіріє сорочка, широка-широка, мов не на неї шита; шия жовта, як у мертвяка.., щоки усередину увалилися, жовтим воском узялися (Мирний, III, 1954, 17); І подобрішали сиві од смутку очі старого, які за одну ніч глибоко ввалилися в очниці (Стельмах, Хліб.., 1959, 451).

3. розм. Заходити куди-небудь важкою ходою, незграбно, здіймаючи шум і т. ін. А Геркулес як увалився, То так у пеклі розходився, Що всіх чортяк порозганяв (Котл., І, 1952, 121); Він не ввійшов, а ввалився в кімнату й сів, важко відсапуючись (Донч., Шахта.., 1949, 133); // Заходити, вбігати юрбою, великою групою. До кімнати ввалюється натовп (Ю. Янов., IV, 1959, 30); Нарешті хатні двері відчинилися навстіж, і увалилося гостей повна хата (Головко, II, 1957, 44); // Навально вдиратися великими полчищами на чужу територію. Колись ворог увалився в Карпати, руйнував села та плюндрував людей (Чорн., Пісні.., 1958, 53).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 302.