ВБІК (УБІ́К), присл. У сторону від кого-, чого-небудь. Зирк! а віз його далеченько — воли звернули вбік і пасуться (Вовчок, І, 1955, 351); Роман підійшов до матері й почав умовляти стару, дивлячись кудись убік неспокійними очима (Коцюб., І, 1955, 122); Легенька хвиля ледве помітно зносить човна вбік (Донч., V, 1957, 12).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 301.