ВБАЧА́ТИ (УБАЧА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., ВБА́ЧИТИ (УБА́ЧИТИ), чу, чиш, док. 1. перех. і неперех. Сприймати зором, бачити. Вбачаю — марніє та й марніє Парася моя (Вовчок, І, 1955, 282); І вбачаю раннім часом Луг і поле й сіножать (Мал., II, 1956, 285); Я таки зараз як убачив — подумав: "Се вже не моя мати" (Вовчок, VI, 1956, 225); Коли поїдеш навпростець з Охтирки пісками важкими.., То вбачиш бір (Щог., Поезії, 1958, 359).

2. перех., в кому, в чому. Вважати кого-, що-небудь кимсь, чимсь. [Олеся:] Мамочко, голубочко! Ви у моїй розмові завжди вбачаєте якусь собі зневагу (Кроп., II, 1958, 294); З самого початку вбачали в ньому не стільки цезаря, скільки відважного авантюриста (Гончар, Таврія.., 1957, 662); В революційних масових піснях В. І. Ленін вбачав могутнє знаряддя виховання мас (Нар. тв. та етн., 3, 1957, 14); Пан Крапивницький у кожному батракові, який поглядав на нього похмуро, вбачав свого найлютішого ворога — комуніста (Чорн., Визвол. земля, 1959, 26).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 299.