Васи́лія (Василя́) Вели́кого день (у народі — Васи́лів день, Васи­ля́) —

1) за церковним календа­рем, перший день Нового року; пов’язаний з народним обрядом «посівання» («засівання»), коли гурт хлопців ішов по хатах із зернами пшениці, жита, ячменю, вів­са, гороху; зерно розсипали по ха­ті, виголошуючи слова: «На щастя, на здоров’я, на Новий рік, щоб ро­дило краще, як торік»; першого посівальника (засівальника) за­прошували сісти на порозі, — «щоб кури сідали та курчат виси­джували»; зерно після посівальни­ка збирали та давали птиці, — «щоб велика росла»; за народними прикметами, перший день року мав віще значення, — «вранці зі­йде ясне сонечко — весь рік буде щасливим, і буде добрий урожай садовини», «щастя віщує і сніг, що випаде у цей день», «якщо на Но­вий рік тепло — жито добре уро­дить»; за народним повір’ям, відь­ми на Новий рік або на Різдво Христове можуть украсти місяць. Василів вечір додає дня на курячу ніжку (прикмета);

2) Васи́ль (від грецьк. basileus «цар»; зменшено-пестливі — Васи́лько, Васи́ленько, Васи́лечко, Васько́, Васи́лик, Васи́лько, Васильо́к, Ва́ся, Васю́ня) — українізоване християнське чоло­віче ім’я; у народі виступає об’єк­том жарту, кпинів, тому кажуть: «Василю, на ниточку тебе засилю, на бодак тебе повішу, хай того на­тішусь!»; «Василь Деркач загубив товкач, а я в крик та в плач: «Від­дай товкач!»; «У нас у селі самі Ва­силі, один Дьорій та й той злодій»; використовується також у народ­них приповідках для внутрішнього римування: «Хоть і не Василій, а серцю милий»; ім’я оспівано в на­родних піснях. Ой Василю, Василечку, серденько Василю, Купи мені намистечко на білую шию (пісня); Ой там Василь сіно косить Та той голос переносить. Кинув косу у тра­воньку, А сам пішов додомоньку (пісня); Посію я василечки, буду поливати; Ходи, ходи, Василечку, буду привітати! (пісня).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 65.