ВА́РТО, ВАРТ, присудк. сл., з інфін. Уживається у значенні слід, треба. Самому чудно. А де ж дітись? Що діяти і що почать? Людей і долю проклинать Не варт, їй-богу (Шевч., II, 1953, 40); — А справді варто було б поплавати човном. Погода така тиха й тепла (Н.-Лев., IV, 1956, 119); [Деіфоб:] Якщо кажу, то, значить, варто слухать, а ти хоч і віщунка, та сама своєї долі, видно, не вгадаєш (Л. Укр., II, 1951, 280); Розкажи, все нам знати варто (Мал., За.. морем, 1950, 169); — Але підемо звідси. Не варт розповідати все (Тулуб, Людолови, І, 1957, 10); // перев. з сл. тільки, лише. Цілком достатньо для чого-небудь. Варто було тільки поглянуть на мене в той вечір, як панна Анеля запрохала мене кататься! (Коцюб., II, 1955, 254); // перев. з сл. тільки, лише. У складному реченні, звичайно з спол. і, як, щоб у другій частині, означає умову швидкого здійснення чого-небудь. Вона певна, що варто їй добігти — і стрінеться чудо, він оживе й одужає (Коцюб., І, 1955, 328); Каховка поставала перед ним, як біле, веселе місто-ярмарок у пишній зелені, у каруселях, у весняних барвистих райдугах, під якими кожному везе, під які лише варто вступити, як у кишенях тобі вже задзвонять легендарні таврійські червінці (Гончар, Таврія, 1952, 9); Варто тепер кулеметникові надушити курок, щоб Кіхану одразу пронизали кулі (Ю. Янов., І, 1958, 214).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 295.