ВАЙЛО́, а́, ч. і ж., розм. Неповоротка, незграбна людина; тюхтій. Біда якомусь вайлові, якщо він потрапить Багірову під руку в таку мить! (Гончар, III, 1959, 188); // зневажл., лайл. Певно, ота мацапура, оте вайло сидить та човпе, бо хоче буть магістром (Н.-Лев., І, 1956, 608); — Гей, ти, вайло! — гукала вона на неї, коли Гафійці ненароком вилітало з рук веретено (Коцюб., II, 1955, 31).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 282.